Фабула судового акта: У період шлюбу позивач придбав 14/25 частин квартири, витративши на це особисті кошти, які він отримав після продажу квартири, що була його особистою власністю та отримана у спадок за законом.Крім того, в період шлюбу подружжя за спільні кошти придбали земельну ділянку площею 0,1194 га, для ведення садівництва. Ураховуючи вищевикладене позивач просив суд визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя зазначену земельну ділянку земельну ділянку провести розподіл майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнати 14/25 частин квартири його особистою приватною власністю, що була придбана в один день із продажем успадкованої нерухомості.
Здається, нескладна, ситуація виявилась досить проблемною. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання особистою приватною власністю 14/25 частин квартири виходив з того, що зазначена частка квартири є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки позивач не довів факт придбання частки квартири за особисті кошти, хоча, як зазначалось, кошти на признання нерухомості за твердження позивача були отримані від продажу успадкованої особисто ним квартири.
Постановою апеляційного суду наведене рішення районного суду в цій частині скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано особистою приватною власністю позивача 14/25 частин цієї квартири .
Втім, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду погодився саме з рішенням суду першої інстанції,зазначивши, зокрема, що «оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за його особисті кошти, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові … про визнання особистою власністю 14/25 частин квартири…. Та обставина, що спірна частина нерухомості придбана в один день із продажем нерухомості, яка на праві особистої власності належала відповідачу, не спростовую презумпцію спільності майна подружжя, оскільки належних доказів, що гроші від продажу належної відповідачу нерухомості витрачені на придбання спірної, відповідачем не надано».
В постанові ВС/КЦС відсутнє посилання на будь-які раніше сформовані позиції ВС або ВСУ. Між тим, доречно нагадати, що в п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 зазначається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».
Отже, оскільки суду необхідно встановити такі обставини, як джерело та час придбання майна є підстави вважати, що до таких правовідносин не може застосовуватись презумпція безумовного факту належності всього придбаного майна до спільної сумісної власності. Чи притримуються суди такої позиції ? Іноді так. Наприклад, в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20.08.2008 р. у справі № 6-5349св08 зазначається наступне: «Не з'ясувавши джерело коштів для придбання квартири та виходячи лише з презумпції права спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане під час шлюбу, суд указані вимоги закону та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не виконав, заперечення відповідача належним чином не перевірив, тому висновки суду є передчасними».
І на завершення, - Постановою правління НБУ від 29.12.2017 № 148 затверджене «Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні», відповідно до якого платежі на суму, яка перевищує 50 000 гривень, здійснюються шляхом переказу коштів з поточного рахунку на поточний рахунок або внесення та/або переказу коштів на поточні рахунки (у тому числі на депозит нотаріуса на окремий поточний рахунок у національній валюті). Вірогідно, кращого доказу належності коштів позивачеві від продажу успадкованої квартири і подальшого їх витрачання на купівлю, іншої важко уявити.
Постанова
Іменем України
13 березня 2019 року
м. Київ
справа № 334/9028/15-ц
провадження № 61-37049св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
представник позивача - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
представник відповідача - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову апеляційного суду Запорізької області в складі колегії суддів: Полякова О. З., Кухаря С. В., Онищенка Е. А. від 25 квітня 2018 року,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що в період з 22 червня 2013 року по 15 вересня 2015 року він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 У період шлюбу він придбав 14/25 частин квартири АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 12 листопада 2013 року. Зазначена частина була придбана ним за особисті кошти які він отримав після продажу квартири, що була його особистою власністю та отримана у спадок за законом, що підтверджується рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2013 року. Крім того, в період шлюбу за спільні кошти вони придбали земельну ділянку НОМЕР_1, площею 0,1194 га, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, ОСГК «Парус - 22650». Право власності на земельну ділянку було за згодою сторін зареєстровано за відповідачем. Ураховуючи вищевикладене просив суд визнати об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, земельну ділянку НОМЕР_1, площею 0,1194 га, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, ОСГК «Парус-22650»; провести розподіл майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, виділивши по Ѕ кожному із подружжя; визнати 14/25 частин квартири АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 лютого 2018 року позов задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянку НОМЕР_1, площею 0,1194, для ведення садівництва, яка розташована за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, обслуговуючий садово-городній кооператив «Парус-22650». У задоволенні решти вимог відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання особистою приватною власністю ОСОБА_6 14/25 частин квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що зазначена частка квартири є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки позивач не довів факт придбання частки квартири за особисті кошти.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Запорізької області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 лютого 2018 року скасовано в частині відмови щодо визнання 14/25 частин квартири АДРЕСА_1 особистою приватною власністю ОСОБА_1, та в цій частині ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_1 14/25 частин квартири АДРЕСА_1. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 довів належними та допустимими доказами факт придбання 14/25 частин спірної квартири саме за кошти, які він отримав від продажу іншої квартири набутої у власність в порядку спадкування, після смерті матері ОСОБА_7
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2018 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд скасувати рішення апеляційного суду в частині задоволення позову ОСОБА_1 про визнання вищевказаної квартири особистою приватною власністю, та в цій частині залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Судові рішення в частині розподілу земельної ділянки до суду касаційної інстанції не оскаржено та предметом перегляду не є (статі 400 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано вищевказану цивільну справу з Ленінського районного суду м. Запоріжжя (№ 334/9028/15-ц).
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 лютого 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідно до договору купівлі-продажу від 12 листопада 2013 року, який посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. В., в пункті 5.7 договору зазначено, що купівля частини квартири здійснюється за письмовою згодою дружини покупця - ОСОБА_2, викладеної в заяві. Позивачу нотаріусом було роз'яснено вимоги статей 60-65 СК України, якими врегульовано право спільної сумісної власності подружжя. Позивач не був позбавлений можливості указати в договорі, що оплату час частину квартири здійснено за його власні кошти, що дана квартира є його особистою власністю. Однак, купуючи дану частину квартири, ОСОБА_1, не повідомив нотаріусу, що купує її для себе, за свої особисті кошти, не в інтересах сім'ї, тому нотаріус отримала відповідну згоду у його дружини. Крім того, відсутні докази на підтвердження тієї обставини, що отримані від продажу своєї квартири кошти були витрачені саме на купівлю спірної квартири, а не на інші потреби сім'ї.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2018 року до касаційного суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому заявник просив касаційну скаргу відхилити, а судове рішення апеляційного суду залишити без змін. Зазначає, що апеляційним судом правильно встановлено, що відповідач не надав жодного доказу, на підтвердження внесення нею частки коштів на придбання 14/25 частин квартири.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Суд установив, що 22 червня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, що підтверджується повторним свідоцтвом про шлюб від 13 серпня 2015 року, який за рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 вересня 2015 року розірвано.
04 жовтня 2013 року рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_4 в порядку спадкування, після смерті ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.
12 листопада 2013 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_5 за 149 000 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири від 12 листопада 2013 року посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. В.
12 листопада 2013 року ОСОБА_1 купив 14/25 частин квартири АДРЕСА_1, за 143 874 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 12 листопада 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н. В. У пункті 5.7 договору купівлі-продажу 14/25 частин квартири АДРЕСА_1 від 12 листопада 2013 року, зазначено, що купівля частини квартири здійснюється за письмовою згодою дружини покупця - ОСОБА_2, викладеної в заяві.
Інша частина 11/25 квартири АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на підставі договору міни від 12 вересня 2012 року.
23 березня 2015 року ОСОБА_2 купила земельну ділянку НОМЕР_1, площею 0,1194 га, яка розташована за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, «Парус-22650» обслуговуючий садово-огородній кооператив, кадастровий номер НОМЕР_2, для ведення садівництва, за 23 940 грн, що підтверджується договором купівлі-продажу від 23 березня 2015 року. У пункті 6 договору купівлі-продажу зазначено, що чоловік ОСОБА_1 надав згоду на придбання вищевказаної земельної ділянки за ціну та на умовах, визначених цим договором, що підтверджується заявою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.
За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини 3 статті 61 СК України кореспондує частині 4 статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
Оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем не спростовано, матеріали справи не містять належних доказів того, що спірне майно придбане за його особисті кошти, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові ОСОБА_1 про визнання особистою власністю 14/25 частин квартири АДРЕСА_1. Та обставина, що спірна частина нерухомості придбана в один день із продажем нерухомості, яка на праві особистої власності належала відповідачу, не спростовую презумпцію спільності майна подружжя, оскільки належних доказів, що гроші від продажу належної відповідачу нерухомості витрачені на придбання спірної, відповідачем не надано.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є законним і обґрунтованим.
Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Постанову апеляційного суду Запорізької області від 25 квітня 2018 року в частині позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особистою приватною власністю 14/25 частин квартири АДРЕСА_1 скасувати та в цій частині залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 лютого 2018 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення апеляційного суду втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. М. Коротун В. П. Курило
_03_03.png)
